Воїни духу
Незважаючи на багаті традиції, боротьба прийшла в Україну з невеликим запізненням, вільна боротьба стала олімпійським видом спорту в 1904-му році, а радянська збірна віьників вирушила на Олімпіаду тільки в 1952-му році.
Друга світова війна забрала життя багатьох талановитих атлетів, адже ці люди не могли відсиджуватися в тилу, вони природжені воїни в перших рядах йшли добровольцями на фронт і віддавали життя за батьківщину. Іван Михайловський, Арон Гонжа, Георгій Баєв, Онні Турунен ...
Відроджувати колишню славу і виховувати нове покоління спортсменів довелося тодішнім чемпіонам Араму Ялтиряну, Василю Рибалко та Якову Пункіну. Ці люди своїми перемогами заклали фундамент української школи боротьби. Непереможні на килимі, вони виявилися ще й чудовими тренерами, виростивши плеяду справді легендарних борців.
Після першого успіху наших борців у складі радянської збірної на Олімпіаді-52 в Хельсінкі почалася епоха українських атлетів.
Що б стати чемпіоном борець повинен бути не тільки добре фізично підготовленим, він повинен бути ще й стратегом і прораховувати всі можливі дії суперника. Мабуть саме ця чемпіонська якість дозволила Араму Васильовичу та Василю Рибалко знаходити серед загальної маси спортсменів майбутніх переможців. Адже кар'єра тренера вважається успішною лише тоді, коли він виростив чемпіона.
Перші результати українці продемонстрували вже на наступній Олімпіаді в Монреалі-56, де Михайло Шахов був удостоєний бронзової медалі, а в 1960-му році срібну медаль привіз з Риму Володимир Синявський та вихованець ще одного тренерського тандему Бровченко-Карпінський - Іван Богдан став чемпіоном у важкій вазі. У 1964-му срібним призером Токіо-64 став Владлен Тростянський. У 1968-му році ще один учень Ялтиряна і Рибалко - Борис Гуревич став першим на Олімпіаді в Мехіко. Олімпійського чемпіона 1976-го року Павла Пінігіна виховав видатний тренер учень Арама Ялтиряна - Геогрий Бураков, який до цих пір тренує українську олімпійську збірну.
У кожній країні у боротьби є свої корені і нехай назви і правила відрізняються, але суть залишається. Кох у Вірменії, боротьба на поясах в Росії, на Сході України в грецьких поселеннях культивувалася боротьба куреш, Василь Рибалко виходець з Донецької області був добре обізнаний у грецькій боротьбі.
Але село Староігнатьєвка виявилося воістину коморою борцівських талантів. І вагомий внесок у розвиток староігнітьєвской школи боротьби вніс сільський тренер Віктор Борота виховавши олімпійця Іллю Мате і багатьох інших чудових спортсменів.
Московська Олімпіада стала п'єдесталом не тільки для українського грека Мате, але і для братів Анатолія та Сергія Бєлоглазових. Унікальний тандем переможців Бєлоглазових відбувся завдяки Заслуженому тренеру України та СРСР Граніту Таропіну.
Спорт любить рахунок, але всіх перемог українських атлетів на чемпіонатах СРСР, дружніх спартакіадах, чемпіонатах світу та Європи не злічити. Багатонаціональна збірна об'єднана українським прапором завжди була в числі кращих. Вірмени, греки, євреї, та представники інших національностей півстоліття привозили до Києва медалі найвищої гідності. Адже за словами Івана Богдана, союзний чемпіонат виграти було складніше ніж світовий, надто серйозна конкуренція була.
Антонов - перший меценат
З одного боку за радянських часів спорт був на пріоритетних позиціях, але з іншого, як таких штатних працівників не існувало. Як зараз посміхаючись говорить Владлен Тростянскій: «У нас вид спорту - робітників і селян». І дійсно в боротьбу йшли прості робітники, при кожній галузі були свої спортивні товариства: «Спартак» - при торгівлі, «Локомотив» - залізничники, «Трудові резерви» - різні технікуми, «Зеніт» - військові, «Буревеснік» - студенти.
Державна підтримка дуже важлива, але все ж таки на місцях, багато що залежить від конкретних людей, від того скільки душі вони вкладають у розвиток своєї справи. Таких ентузіастів на Україні вистачало. Хоча все ж таки ігрові види спорту були більш шановані владою, а борці хоч і показували високі спортивні результати залишалися трохи осторонь.
Одним з найпомітніших спортивних меценатів радянського часу був генеральний конструктор заводу Ан - Олег Костянтинович Антонов.
Ось, як згадує цю видатну людину Заслужений тренер України Георгій Бураков: «Олег Костянтинович був великим шанувальником спорту, сам грав у теніс і завжди надавав спортсменам фінансову допомогу. Була, наприклад така ситуація. Будучи ще юніором до нас приїхав Борис Біга. Я прийшов до Антонова й кажу, ось, мовляв, є такий борець, потрібно надати йому допомогу і в найближчому майбутньому він зможе показати високі результати. Він запитує, яка повинна бути зарплата. На той час середня зарплата була 160 рублів, ось я і назвав цю суму. А Олег Костянтинович знову питає: «Скільки отримує чемпіон СРСР? Триста? Як же тоді Біга отримуючи 160 повинен побороти того, хто отримує 300? Реально це чи ні? ». Ось так неординарно мислив цей чоловік, він одразу зауважив, що цієї суми буде недостатньо, щоб вирішувати поставлені перед спортсменом завдання».
Батьківська підтримка
Разом з Союзом розвалилися і спортивні товариства, на початку дев'яностих молодій державі було не до спорту. І ось ще один син Кавказу, як колись Арам Ялтирян спустився з гір, що б підняти українську боротьбу. Борис Савлохов і сам був відмінним спортсменом, його наставником у Києві став олімпієць Володимир Синявський, на честь якого вдячний учень назве свій перший спортивний клуб
На фото: Володимир Синявський, Борис Савлохов та Арам Ялтирян
У 1970-му Борис Савлохов став чемпіоном СРСР серед юніорів, в 1973 - переможцем молодіжних ігор СРСР, у 1977-му чемпіоном Спартакіади дружніх армій в Монголії, на наступний рік - переможцем міжнародного турніру імені Олександра Медведя, в 1979-му - бронзовим призером чемпіонату СРСР.
Але в історію вітчизняної боротьби він увійшов у першу чергу, як спортивний меценат і тренер першого в незалежній Україні олімпійського чемпіона Ельбруса Тедеєва.
Згадує генеральний секретар Асоціації спортивної боротьби України Леонтій Гадайчук: «У 1992-му році я прийшов в державний комітет спорту працювати тренером. На той період боротьба була не в кращій ситуації: не було організатора, не було людей, які відповідали за боротьбу. Але ми відстояли, що б наш вид спорту став пріоритетним. Гроші виділялися невеликі, але ми намагалися не пропускати жодних міжнародних змагань. В Україні була добре розвинена інфраструктура, було сім училищ, де були кафедри вільної боротьби, а от видатних спортсменів на той період не було. Перше, що зробив Борис Савлохов - це повернув тренерів з базарів. Запросив найсильніших російських борців Джамбулата Тедеєва і Мірабо Валієва і наша збірна почала показувати результати на міжнародних змаганнях».
На килимі борці контактують дуже близько, але перемога залежить від того наскільки близькі тренер і його вихованець, напевно тому найуспішніші спортивні тандеми пов'язує справді родинна близькість. Борис Сосланович став для багатьох борців батьком і покровителем. Він підтримував не тільки матеріально, а й порадою, моральною підтримкою.
