Історія спортивної боротьби в Україні

25.11.2009 | 

Історія спортивної боротьби в Україні має свої традиції.

Був на Київській Русі силач Кирило Кожум’яка, Запорізька Січ славилася силою козацькою... Побороти відомих силачів світу, здивувати Європу та Америку, підняти спорт незалежної України – це виявилось українським борцям під силу... Не завжди вони мали ідеальні умови для тренувань, але все ж стали великими - завдяки таланту, праці, силі волі...

В світову історію спортивної боротьби назавжди вписане ім’я українця Івана Піддубного. Народився борець в Україні, у селі Красенівка, що на Черкащині.

У 1904 році, на чемпіонаті світу в Петербурзі, Піддубний переміг дворазового чемпіона світу Поля Понса і здобув титул чемпіона світу. Український богатир ще п’ять разів завойовував цей високий титул. У 55 років (!) Піддубного запросили виступити на відкритому чемпіонаті Америки з професійної боротьби. І Піддубний став чемпіоном Америки. Він боровся до 70 років. Нині в Росії проводиться міжнародний борцівський турнір серії „Гран прі” – меморіал Івана Піддубного... А в Україні, у рідному селі борця, йому встановлено пам’ятник... Іван Піддубний входить у сотню "Великих українців".

На початку ХХ століття прославились і такі борці-українці: Терентій Корінь з Чернігівщини, який вигравав борівські чемпіонати в Лондоні та Берліні, боровся в Парижі, Чикаго та інших містах світу; володар "золота" Василь Куценко з Вінниччини, якого навчав відомий польський тренер Питлясинський; Іван Фірцак із Закарпаття, на силу якого звернула увагу англійська королева та подарувала коштовні лицарські обладунки... Залишились в історії також імена тих, хто зробив неоціненний внесок у становлення борцівського спорту в Україні, – це Євгеній Гарнич-Гарницький, лікар, український дворянин, а водночас і засновник першого в Україні атлетичного гуртка. Учень Гарнич-Гарницького - Єрофей Гордієнко згодом виховав відомих борців та атлетів – чемпіонів дореволюційної Росії та перших чемпіонів СРСР. В 1924 році в Києві відбувся перший чемпіонат СРСР з класичної боротьби. Перемогли на ньому саме учні Гордієнка (вже згадуваного вище) – Махніцький та Сажко (останній переміг у фіналі чемпіона Москви Міллера і отримав перший приз). У 1926 році Махніцький та Сажко виграли другий чемпіонат СРСР. Чемпіоном СРСР 1937-го року став український борець Іван Михайловський... Чемпіонати Радянського Союзу започаткували 1945 року, а вперше радянські борці (в команді були українські спортсмени Василь Рибалко, Арам Ялтирян та Яків Пункін) взяли участь в Олімпійських іграх у 1952 році у м. Хельсінкі. Яків Пункін став чемпіоном світу з греко-римської боротьби. У 1968 році олімпійським чемпіоном став Борис Гуревич. Найбільших успіхів українські борці вільного стилю досягли на Олімпійських іграх у Москві 1980 року, де вибороли три золоті медалі (Анатолій і Сергій Бєлоглазови та Ілля Мате). Олімпійським чемпіоном став Павло Пінігін (м. Монреаль, 1976 року), дворазовим олімпійським чемпіоном – Сергій Бєлоглазов. Олімпійським чемпіоном з греко-римської боротьби став українець Іван Богдан, а дворазовим – Олександр Колчинський. Олімпійськими чемпіонами, які представляли вже незалежну Україну, стали Олег Кучеренко та В’ячеслав Олійник (греко-римська боротьба), Ельбрус Тедеєв (вільна боротьба) та Ірина Мерлені (жіноча боротьба)... Розповімо про визначних переможців детальніше.

Чотирнадцятиразового чемпіона СРСР з класичної та вільної боротьби, тренера, який виховав чемпіонів світу, Європи та Олімпійських ігор, Арама Ялтиряна називають епохою в борцівському спорті.

Спершу він - студент Харківського інституту фізкультури, тренувався у відомого борця, чемпіона СРСР 1933 та 37-го років А.Сиротіна. В 1945 році Ялтирян виступив на першому чемпіонаті СРСР з вільної боротьби і став чемпіоном. Був переконаний, що „майбутнє вільної боротьби в атаках ніг руками”. Час довів, що Ялтирян мав рацію. Про себе він казав: „Я армянский сын украинского народа”. 25 років він керував збірною України, і вона жодного разу не покидала килим переможеною в матчах з командами США, Японії, Болгарії, Ірану, Румунії, Швеції, Польщі, Фінляндії.

	Яків Пункін – перший український олімпійський чемпіон з боротьби (Хельсінкі-1952), п’ятиразовий чемпіон СРСР, заслужений майстер спорту. В 1940 році борець з Запоріжжя Пункін був другим на чемпіонаті України.
Вже на наступній першості він здобув звання чемпіона республіки в напівлегкій вазі. Далі були 4 важкі роки в фашистській неволі. А після визволення Пункін виграв: п’ять золотих медалей на чемпіонатах СРСР, два „золота” Всесвітніх фестивалів молоді та студентів, які прирівнювалися до чемпіонатів світу, а в Хельсінкі став олімпійським чемпіоном – першим серед українських борців.

Іван Богдан – перший серед українських борців олімпійський чемпіон у важкій вазі (Рим-1960), дворазовий чемпіон світу з греко-римської боротьби, триразовий чемпіон СССР, заслужений майстер спорту, заслужений тренер України.

Вперше в борцівський зал Іван Богдан увійшов у 1950 році. А в 52-му вже став чемпіоном України, вигравши по балах у екс-чемпіона СРСР Івана Толмачова. В наступному році він вже був першим на двох чемпіонатах України – з класичної (греко-римської) і вільної боротьби. В 1953 він дебютував на першості СРСР і отримав бронзову нагороду. Родоначальником сучасного типу важковаговика у час Богдана вважався швед Бертіль Антонссон. В поєдинку СРСР-Швеція Богдан не програв шведові: дві зустрічі - дві нічиї. На Олімпіаді в Римі фінальним подинком Богдана був поєдинок зі шведом Рагнаром Свенссоном. Українець переміг.

Олександр Медвідь – перший український триразовий олімпійський чемпіон з боротьби, семиразовий чемпіон світу з вільної боротьби, триразовий чемпіон Європи, дев’ятиразовий чемпіон СРСР, заслужений тренер СРСР і Білорусії, заслужений майстер спорту.

На ХІХ іграх у Мехіко Медвідь переміг 130-кілограмового болгарина Дуралієва, американця Ларрі Крістофа, олімпійського чемпіона німця Вільфреда Дитріха та вдруге став олімпійським чемпіоном з вільної боротьби. На Олімпіаді в Токіо Медвідь став переможцем у напівважкій вазі. На ХХ Олімпійських іграх у Мюнхені українець переміг 200-кілограмового американця Кріса Тейлора, а у фіналі - болгарина Дуралієва.

Борис Гуревич – перший олімпійський чемпіон серед українських борців вільного стилю (Мехіко-1968), дворазовий чемпіон світу, дворазовий чемпіон Європи, шестиразовий чемпіон СРСР, заслужений майстер спорту.

Саме цей борець став для народного художника СРСР Є.Вучетіча натурою скульптури „Перекуємо мечі на орала”, яку встановили в Нью-Йорку перед фронтоном приміщення ООН. А тренував спортсмена відомий Арам Ялтирян. На запитання, що найголовніше у боротьбі, Гуревич відповідав: техніка. „Потрібно довести свої технічні дії до такого автоматизму, щоб повністю їм довіряти...”. Чемпіоном СРСР Борис Гуревич вперше став у 20-річному віці, на першості країни 1957 року, в Києві. На ІV Спартакіаді народів СРСР Гуревич вшосте став чемпіоном країни. В Індії він виграв золоту медаль чемпіона світу. Став переможцем ХІХ Олімпійських ігор у Мехіко.

Олександр Колчинський – перший серед українських борців дворазовий олімпійський чемпіон (Монреаль-1976, Москва-1980), чемпіон світу з греко-римської боротьби, шестиразовий чемпіон СРСР, заслужений майстер спорту.

Вага – 118 кілограмів, майже двометровий зріст. Оволодіти переворотами в партері Колчинському допоміг Іван Богдан. На чемпіонаті СРСР 1974 року 19-річний Колчинський виграв золоту медаль у важкій вазі. На Олімпіаді 1976 (у фіналі) Колчинський переміг болгарина Томова з рахунком 11:6. На Олімпіаді в Москві (1980) в останньому поєдинку усього турніру борців класичного стилю Колчинський повторив монреалівський успіх – знову переміг болгарина Томова та став дворазовим олімпійським чемпіоном.

Павло Пінігін – олімпійський чемпіон з вільної боротьби (Монреаль-1976), триразовий чемпіон світу, чемпіон Європи, дворазовий чемпіон СРСР, заслужений майстер спорту.

За національністю якут, навчався в Київському інституті фізкультури, тренував Пінігіна український тренер Г.Бураков. На чемпіонаті Європи 1974 року, який відбувався у ФРН, Пінігін виграв у Адольфа Зегера (ФРН) та став чемпіоном Європи. А далі: „золото” на VI Спартакіаді народів СРСР і „золото” на чемпіонаті світу 1975 року. На ХХІ Олімпіаді (Монреаль-76) український якут подолав американця Ллойда Кізера з рахунком 12:1.

	Ілля Мате – перший в Україні сільський спортсмен, який став олімпійським чемпіоном з боротьби (Москва-1980), дворазовий чемпіон світу з вільної боротьби, чемпіон Європи, чотириразовий чемпіон СРСР, заслужений майстер спорту.
Учень одного з найталановитіших українських тренерів В.Бороти. В селі Староігнатєвка на Донбасі цей сільський тренер створив секцію - сільську школу боротьби, яка дала чемпіонів Донеччини, України, СРСР і світу... У фіналі Олімпіади-80 Мате виграв у чеха Юліуса Стрніско з переконливим рахунком 11:0.

Увійшли в історію української боротьби і брати Бєлоглазови. Анатолій Бєлоглазов – олімпійський чемпіон (Москва-80) , триразовий чемпіон світу, чемпіон Європи, п’ятиразовий чемпіон СРСР, заслужений майстер спорту. Сергій Бєлоглазов – дворазовий олімпійський чемпіон (Москва-80, Сеул-88), шестиразовий чемпіон світу, п’ятиразовий чемпіон Європи, п’ятиразовий чемпіон СРСР, заслужений майстер спорту.

Михайло Маміашвілі – олімпійський чемпіон з греко-римської боротьби (Сеул-88), триразовий чемпіон світу, триразовий чемпіон Європи, п’ятиразовий чемпіон СРСР, заслужений тренер Росії, заслужений майстер спорту.

Перші тренування майбутнього спортсмена відбувалия в його рідному українському місті Конотопі. В 20 років на чемпіонаті світу 1983 року став чемпіоном. Перемогу в фінальному поєдинку на чемпіонаті світу-86 в Будапешті Маміашвілі виборював з травмованим ребром і переміг – втретє став чемпіоном світу. Десять кращих журналістів з різних країн світу назвали його кращим борцем 1986 року. У 1987-му (передолімпійському) році Маміашвілі отримав травму, далі – операційний стіл. Відкритим залишалося питання, чи зможе він виступити на Олімпіаді в Сеулі-88? Але в Сеулі-88 з рахунком 10:1 Маміашвілі виграв у венгра Тібора Комаромі та став олімпійським чемпіоном.

Володимир Синявський – срібний призер Олімпійських ігор з вільної боротьби (Рим, 1960 рік). 4-разовий чемпіон СРСР (1957-59, 1961). Перший чемпіон світу серед українських борців вільного стилю, чемпіонати світу вигравав двічі (1959, 1961). Володар Кубка світу (1958).

Народився 1932 року в селі Вільшини на Харківщині. Боротьбою почав займатися з 20 років. Тренер А.В.Ялтирян. Встановив своєрідний борцівський світовий рекорд, який неможливо перевершити, можна лише повторити: на першому в його житті чемпіонаті світу дебютант Синявський поклав на лопатки всіх шістьох суперників, серед яких були переможці й призери попередніх світових першостей. Ідеально володів прийомом „канарка” (переворот із захватом шиї з-під плеча).

Нелсон Давидян – срібний призер Олімпійських ігор з греко-римської боротьби (Монреаль, 1976 рік), півлегка вага. Народився 1950 року в Нагорному Карабасі. Боротьбою займається з 14 років. Тренер І.О.Кондрацький. Триразовий чемпіон СРСР (1975,76,79), дворазовий чемпіон Європи (1973, 1980). Відзначився надзвичайно своєрідною пластичною манерою боротьби. Гостра, багатоприйомна техніка Нелсона Давидяна приваблювала новизною та неповторністю.  Інформація про історію спортивної боротьби в Україні підготована за книгою Яна Димова „Від болю голос хрипне” та журналу „Чемпіон” (№1, 1996). Розповідь про історію спортивної боротьби в Україні була б неповною без згадки імені Яна Димова (помер у 2006 році), публіциста та журналіста, який писав про боротьбу та борців, "архіваріуса боротьби". Історія спортивної боротьби в незалежній Україні „В збірних командах Союзу працювали кращі лікарі, досвідчені учені і вельми тямущі фахівці реабілітаційних служб. Члени збірних країни тренувалися в прекрасних умовах, дуже добре харчувалися і регулярно отримували пристойну зарплату. З розпадом Союзу всього цього не стало. Тепер уся відповідальність за підтримку в належному стані всіх «вікон у Європу» лягла, точніше – навалилася на плечі головних тренерів республіканських збірних, у розпорядженні яких не було й третини того, що мали в своєму розпорядженні тренери збірних СРСР. Здавалося б: що поганого в тому, щоб пригальмувати, озирнутися після цієї обвальної перебудови, передихнути і з новими, як мовиться, силами... Але в тому-то й річ, що будь-який перепочинок у спорті вищих досягнень – це крок назад. Тривала зупинка – багато кроків назад. Саме тому борцівська Україна і не зупинялася», - так про важкий період становлення спорту, спортивної боротьби писав Димов. Греко-римська боротьба в незалежній Україні На Олімпіаді 1992 року незалежну Україну гідно представив борець греко-римського стилю Олег Кучеренко, що виграв золоту медаль (це було перше борцівське "золото" незалежної України) На першому для незалежної України чемпіонаті Європи в Стамбулі (1993) українські "греко-римляни" виграли друге командне місце і були нагороджені першим „незалежним кубком”. У 1994 році греко-римська збірна України вперше в своїй історії командою виграла чемпіонат Європи, випередивши могутні збірні Росії, Туреччини, Угорщини, Польщі, Грузії, Німеччини. Першими (в історії незалежної України) чемпіонами Європи стали талановиті маріупольці Григорій Комишенко і В’ячеслав Олійник. У тому ж 1994 збірна України з греко-римської боротьби перемогла всіх суперників у фіналі розіграшу Кубка світу. Володарем золотих медалей стала «прекрасна десятка» українських борців: Олександр Матер-Борчук, Андрій Калашников, Руслан Хакімов, Григорій Комишенко, Павло Тяпін, Артур Дзигасов, Ігор Бугай, Анатолій Козуля, Георгій Салдадзе і Петро Коток.  У 1995 році золото європейської чеканки дісталося віртуозові «млинів» і «зворотних» Русланові Хакімову. Через декілька місяців першим у незалежній Україні чемпіоном світу з греко-римської боротьби став Рустам Аджі... У 1996 на чемпіонаті Європи киянин Андрій Калашников виграв золоту медаль. У Атланті-96 блискуче виступив В’ячеслав Олійник – став олімпійським чемпіоном. Бронзову медаль виграв Андрій Калашников. У Сіднеї-2000 Давид Салдадзе був другим. У 2004 році запорожець Армен Варданян став чемпіоном Європи. Збірна України тоді була першою в командному заліку європейського чемпіонату і в тому ж році посіла друге місце на чемпіонаті світу. Вільна боротьба в незалежній Україні З 1994-го до 1997-го року збірна України з вільної боротьби вигравала другі командні місця на чемпіонатах Європи. А в 97-му здобула друге місце і на чемпіонаті світу. У 1998-99 роках збірна України з вільної боротьби привезла до Києва два вагомі кубки за командні перемоги на чемпіонатах Європи і нагороду за друге командне місце на чемпіонаті світу. Перший у незалежній Україні спортивний клуб з вільної боротьби в 1992 році створив  Руслан Савлохов (заслужений тренер України). Багато зробив для вільної боротьби і його брат – Борис Савлохов, також заслужений тренер України (тренувався у заслуженого майстра спорту, дворазового чемпіона світу Володимира Синявського). У 1994 році Бориса Савлохова обрали президентом Асоціації спортивної боротьби України. Завдяки братам Савлоховим до Києва запросили спортсменів з інших країн, які згодом прославили Україну на світових чемпіонатах світу, Європи, Олімпійських іграх. Так, екс-чемпіон СРСР Дзамболат Тедєєв у 1993 році став першим у незалежній Україні чемпіоном Європи з вільної боротьби. Мірабі Валієв, Асланбек Фідаров, Заза Зозіров, Володимир Тогузов, виступаючи в збірній України, стали чемпіонами Європи в першому десятилітті нашої незалежності. Чемпіоном Європи став одесит Віктор Ефтені. Киянин Олександр Захарук чотири рази підряд вигравав чемпіонати континенту. А в 2006-му році виграв це високе звання уп'яте. Срібну медаль на Олімпіаді в Сіднеї-2000 здобув киянин Євгеній Буслович. На Олімпіаді в Атланті (1996) Андрій Калашников став третім призером. А Заза Зозіров на цій же Олімпіаді виграв бронзову медаль, потім був третім і другим на чемпіонах світу, в 1999 році - удруге став чемпіоном Європи. Найбільшого успіху досяг Ельбрус Тедеєв. Двадцятирічним він посів четверте місце на чемпіонаті Росії. Брати Савлохови запросили спортсмена до Києва. Нині Ельбрус Тедеєв – перший у незалежній Україні чемпіон світу з вільної боротьби, чемпіон Європи, триразовий чемпіон світу, бронзовий призер Олімпійських ігор в Атланті і володар олімпійського золота (Афіни-2004). Жіноча боротьба в незалежній Україні  Жіночу боротьбу в Україні стали культивувати тільки на початку 90-х. Перший жіночий чемпіонат України відбувся у 1991 році і зібрав 37 учасниць. Серед перших призерок - хмельничанка Тетяна Комарницька. Двічі виграла чемпіонат Європи, стала володаркою чотирьох срібних нагород європейської чеканки і бронзи чемпіонату світу. Виховав її тренер Сергій Басистий. Двічі чемпіонкою Європи стала Тетяна Лазарева з Донецька, вихованка тренера Григорія Шепельова. Ірина Мерлені в 1999 році стає чемпіонкою України. У 2000-му дебютувала на чемпіонаті світу в Софії і здобула звання чемпіонки. У 2001 виграла чемпіонат світу в Нью-Йорку. У 2003 - чемпіонат світу. У 2004 в Афінах жінки-борці уперше вийшли на олімпійську арену. Ірина Мерлені виступала в найлегшій ваговій категорії. Українська спортсменка першою серед всіх жінок миру, що займаються вільною боротьбою, стала олімпійською чемпіонкою.    Впродовж 1955-2006 років українські борці виграли 59 золотих медалей на чемпіонатах світу. І немає сумніву, що ця цифра зростатиме. Адже і дух чесної боротьби, і воля до перемог - завжди були притаманні українському народу. Історична довідка: З 776 року до н.е. у Греції почали організовувати Олімпійські ігри. Боротьба увійшла до Олімпійської програми згодом – через 68 років. У першій половині ХІХ століття боротьба набула характеру спортивної дисципліни. Провідну роль у цьому процесі відіграла Франція. У її столиці в 1848 році відбувся перший чемпіонат. У 1866 – відкрито першу борцівську арену на три тисячі глядачів. Вільна боротьба ввійшла до програми сучасних Олімпійських ігор у 1904 році (м. Сен-Луї, США). Боротьба називалася „вільноамериканка”, але сподобалася любителям спорту й на інших континентах. Перший чемпіонат Європи з вільної боротьби відбувся у 1928 році.