Артур Таймазов: „Я дуже люблю Україну”

22.02.2010 | Давид Дубровін

Відгримів традиційний Київський турнір з вільної боротьби.

У суперважкій вазі, як не дивно, переміг жива легенда килима - узбек осетинського походження Артур Таймазов. Олімпійський чемпіон 2004 і 2008 рр.., срібний призер Олімпіади-2000, а також дворазовий чемпіон світу.

- Раді вітати Вас, Артур! Поділіться емоціями від перемоги на Київському турнірі.
- Добрий день. Перемагати завжди приємно. Тим більше, що на Київський турнір приїжджає безліч відмінних борців. Не скажу, що виграв легко - просто так нічого не дається. Але головною метою для мене був все ж таки не тріумф на Київському турнірі, а перевірка боєм - поборотися, і відчути свої реальні можливості на сьогоднішній день.

- Завжди хотів запитати: яким чином ви потрапили в вільну боротьбу? Адже ваш старший рідний брат Тимур Таймазов - олімпійський чемпіон Атланти у складі збірної України з важкої атлетики. Чому не продовжили його справу?
- У дитинстві я займався важкою атлетикою. Але коли мені виповнилося 11 років, у нас в селі відкрилася секція вільної боротьби. Я пішов туди, спробував свої сили на килимі, і цей вид спорту мене «затягнув». Тоді в одному залі зі мною тренувалися та Ельбрус Тедеєв, і Вадим Тасоєв - ми односельці.

- З часом Ельбрус Тедеєв та Вадим Тасоєв вирішили боротися під прапором нашої країни. Не надходило вам пропозицій прийняти українське громадянство?
- Ні, такої пропозиції не було. Але я дуже люблю Україну, і ця країна для мене далеко не чужа. Як ви правильно помітили, мій рідний брат Тимур - Олімпійський чемпіон України у важкій атлетиці.

- Сьогодні в нашій боротьбі диктують моду Василь Федоришин та Андрій Стадник. Що можете сказати про цих майстрів?
- Це високого класу борці, і українська школа боротьби завжди славилася в усьому світі. Якщо повернутися до часів Радянського Союзу - українці і тоді були на доброму рахунку. У кожної з сильних борцівських держав бувають спади, медальні затишшя, але тільки не в Україні! Спад визначають відсутністю олімпійських нагород, а Україна завжди з медалями! Успіхи Стадника і Федоришина в Піднебесній - ще одне тому підтвердження.

- Розкажіть, чому ви все ж вирішили виступати саме за Узбекистан?
- Багато хто думає, що свого часу я пішов з Національної збірної Росії, тому що злякався сильної конкуренції. Але це не так. Наприкінці 90-х я боровся в напівважкій вазі, і «ганяв» по 12-13 кг. Мені нічого не залишалося, як перейти в суперваговики, а в Росії в цій вазі балом правил мій земляк Давид Мусульбес. Його участь на Олімпійських Іграх-2000 в Сіднеї була справою вирішеною, а мені запропонували виступити за Узбекистан. Я погодився, адже раніше були якісь правила: я міг боротися на Олімпіаді за іншу країну, а потім повернутися, і далі виступати за Росію.

- Пам'ятається, в Сіднеї ваші дороги з Мусульбесом перетнулися.
- Так, ми з Давидом зустрілися у фіналі Олімпійських Ігор, і я йому поступився. Потім я повернувся, виграв Чемпіонат Росії і готувався до Чемпіонату Європи. Але буквально за три дні до континентальної першості мені сказали, що ввели нові правила: якщо ти вирішив боротися за іншу країну, а потім повернутися, то, будь добрий, пропусти два Чемпіонату світу. Я порадився з тренерами, і ми вирішили - «заморожувати» себе на два роки безглуздо.

- З того моменту ви назавжди розлучилися з бажанням боротися у складі збірної Росії?
- Так, тим більше в Узбекистані для мене створили всі умови, щоб я виступав і більше ні про що не турбувався. Мені допомагали і тренера, і уряд, і особисто Президент. Тим більше, весь узбецький народ за мене дуже сильно вболіває і несамовито підтримує на змаганнях.

- А де ви зараз проживаєте - в Осетії або Узбекистані?
- І там, і там, але в Осетії буваю частіше. В Узбекистані не вистачає сильних спаринг-партнерів.

- Після трьох олімпійських нагород, ви ще повні мотивації завоювати четверту.
- Перед Олімпіадою в Пекіні я сказав - якщо виграю «золото», то буду готуватися до своєї четвертої Олімпіади, та прагнути стати триразовим олімпійським чемпіоном. Чому б не використати шанс, коли відчуваєш у собі сили? Це залежить від людини, наскільки він упевнено себе почуває на килимі, помості, біговій доріжці ... не важливо. Якщо я впевнений в тому, що можу виграти Олімпійські Ігри, то чому не боротися? Олімпійських чемпіонів багато, дворазових - менше, а триразових - ще менше! Чотириразовий взагалі немає. Коли я відчую, що вже на межі - я красиво піду, неперевершених і непереможних немає. Але щоб потім собі не дорікати, що, мовляв, були сили, але я їх не реалізував повною мірою - я продовжую боротися.

- І останнє питання: ким ви бачите себе поза килима?
- Я поки що навіть не замислювався над цим, а просто йду до своєї мети – третього олімпійського «золота». Знаю по собі, що готовий у перспективі допомагати тим юним спортсменам, які йдуть по тій же дорозі, марять медалями і готові померти на килимі. Я не відмовлюся від тренерської та управлінської роботи, лише б це пішло на користь вільній боротьбі.